Лесь Подеревянский - Блеск и нищета пидарасив
текст песни

Блєск і ніщєта підарасів

Дійові особи:

Василь: активний підарас-нєформал

Петро: пасівний підарас-нєформал, полюбовник і друг Василя

Микита: людожер-ідеаліст

Марат і Глєб: мандавошкі, які кусають Микиту за яйця. Постійно перебувають на вищезгаданому місці

Патрікєєвна: дружина Микити, манірна руда блядюга з елементами декадансу

Миша, Гриша діти Микити і Патрікєєвни, індивідуально невизначені, брудні і нахабні створіння, які хочуть колотись і нюхати клєй

Позитивна Енергія: непомітна і миршава хуна, яка іноді сидить на Василі

Заїбуня: страшна зубаста діаспорська потвора, що проповідує політкоректні цінності міддлкласу, хоча насправді хоче їбатися і гратися у паровозіка

Головні редактори конкуруючих між собою журналів «Гом» і «Бздюч»: бридкі кретини, продукти постсовкового снобізму

Телеоператори, стілісти, візажисти, іміджмейкери і проча наволоч

Дія перша

Ізбушка в російському стилі, розташована серед мальовничої галявини в нетрях синьо-зеленого кацапського лісу. На загал все дуже схоже на ілюстрації Білібіна до казки про Бабу-Ягу. Книга з таємничою назвою «Хайдеггер» з нетерпінням чекає свого читача, лежачи на пеньку. Біля ізбушкі Василь. Він старанно займається гімнастикою, обтиранням і прибиранням довкілля. Василь – здоровий лоуряка з накачаною тушкою, розмальованою агресивними малюнками. Проста і добра пика Василя дещо контрастує з його суто бойовим фюзєляжем. Це виглядає так, ніби до літака F16 замість його хижої мармизи приставили їбальник від АН-2. З кущів за Василем уважно стежить людожер Микита. Він озброєний армійським біноклем і мішком з мотузкою. Зовні Микита схожий на класичного урку 50-х років, але за цим суворим камуфляжем ховається ніжна душа.

Василь:
Недосконалість світу заїбала
І завела в ці нетрі нас с дружком:
Ми не бажали більше брати участь
У змаганні всіх тих нєдоносків,
Що цілий день тільки і думають про те,
Яким би робом їм залізти в тєлєвізор,
В маленьку цю коробочку
Із сурлом чорнопиким,
Що продукує цінності духовні,
А сам, падлюка, зроблен із пластмаси,
Яка до світу матер’яльного належить.
З цим парадоксом заїбався я –
Не хочу більше я дивитись на блядєй,
На тлі яких опецькуватий недоумок
Викручує фігури рітуальні
Своєю сракою колгоспною, в перерві
Між засіданням в парламенті.
Там про духовність трохи попиздів –
І знов біжить співати в тєлєвізор.
І шо за жизнь в людей, чому не міг
Він всидіти на місці, у колгоспі?
Він був би там завклубом, в дівчатам
Співав би він про кропиву їбучу,
Що нею був колись відпизджений в дитинстві,
І з того часу він забуть її не може,
Бо срака ще йому болить і досі...

Але хіба один він засмердів
Повітря наше чисте і прозоре?
Ось подивись на тьолку дурнувату,
Що з пацаном на шкірянім дівані
Пиздять про хуйзнашо. Вона йому:
«Ги-ги», а він їй: «Ги-ии».
Так півтори години
Вони спілкуються. Я йобаний цей ящик
Затяг в мішку на гору, звідки видно
Лани широкополі, забудовані потворними
Будинками для бідних...
Там я посцяв і трохи покурив,
А потім пизданув його безжально носаком
Американського важкого черевика
(Так раньше в «Крокодилі» малювали
Жахливих упизднів, що пиздять Дядю Тома).
І ящик поскакав, як молодий гепард,
Аж раптом на шляху його з’явилась
Пружна і біла храмова стіна.
І вперше тут його зауважав я:
Він не звернув, він впертим чорним лобом
Хуйнув об ту стіну і розлетілись
Із охуєнним вибухом мозги його японські.
Я ніби чув його останній подих
І крик: «Банзай тено!», між тим біля стіни
Вже дітвора цинічно бавилась його кишками:
Що ж – він жив хуйово,
Помер – як герой.
Нам звична жизнь, як старий гєморой,
А смерть незвична нам, і це – буття закони,
Бо всяка жизнь – слабенькі виєбони,
У порівнянні з смертю кожен з нас
Всього лиш мєлкій і труслівий підарас.

Але і тут, в місціх цих пасторальних
Нам спокою нема,