Стефаник Василь - Камінний хрест
текст песни
19
0 человек. считает текст песни верным
0 человек считают текст песни неверным
Стефаник Василь - Камінний хрест - оригинальный текст песни, перевод, видео
- Текст
- Перевод
I
Відколи Івана Дідуха запам'ятали в селі газдою, відтоді він мав усе лиш одного
коня і малий візок із дубовим дишлем. Коня запрягав у підруку, сам себе в
борозну; на коня мав ремінну шлею і нашильник, а на себе Іван накладав малу
мотузяну шлею. Нашильника не потребував, бо лівою рукою спирав, може, ліпше, як
нашильником.
То як тягнули снопи з поля або гній у поле, то однако і на коні, і на Івані жили
виступали, однако їм обом під гору посторонки моцувалися, як струнви, і однако з
гори волочилися по землі. Догори ліз кінь як по леду, а Івана як коли би хто
буком по чолі тріснув, така велика жила напухала йому на чолі. Згори кінь
виглядав, як би Іван його повісив на нашильнику за якусь велику провину, а ліва
рука Івана обвивалася сітею синіх жил, як ланцюгом із синьої сталі.
Не раз ранком, іще перед сходом сонця, їхав Іван у поле пільною доріжкою. Шлеї
не мав на собі, лише йшов із правого боку і тримав дишель як би під пахою. І
кінь, і Іван держалися крепко, бо оба відпочали через ніч. То як їм траплялося
сходити з горба, то бігли. Бігли вдолину і лишали за собою сліди коліс, копит і
широчезних п'ят Іванових. Придорожнє зілля і бадилля гойдалося, вихолітувалося
на всі боки за возом і скидало росу на ті сліди. Але часом серед найбільшого
розгону на самій середині гори Іван починав налягати на ногу і спирав коня.
Сідав коло дороги, брав ногу в руки і слинив, аби найти те місце, де бодяк
забився.
— Та цу ногу сапов шкребчи, не ти її слинов промивай, — говорив Іван
іспересердя.
— Діду Іване, а батюгов того борозного, най біжить, коли овес поїдає...
Це хтось так брав на сміх Івана, що видів його патороч зі свого поля. Але Іван
здавна привик до таких сміхованців і спокійно тягнув бодяк дальше. Як не міг
бодяка витягнути, то кулаком його вгонив далі в ногу і, встаючи, казав:
— Не біси, вігниєш та й сам віпадеш, а я не маю чєсу з тобою панькатися...
А ще Івана кликали в селі Переломаним. Мав у поясі хибу, бо все ходив схилений,
як би два залізні краки стягали тулуб до ніг. То його вітер підвіяв.
Як прийшов із войська додому, то не застав ні тата, ані мами, лише хатчину
завалену. А всього маєтку лишив йому тато букату горба щонайвищого і
щонайгіршого над усе сільське поле. На тім горбі копали жінки пісок, і зівав він
ярами та печерами під небеса, як страшний велетень. Ніхто не орав його і не сіяв
і межі ніякої на нім не було. Лиш один Іван узявся свою пайку копати і сіяти.
Оба з конем довозили гною під горб, а сам уже Іван носив його мішком наверх.
Часом на долішні ниви спадав із горба його голосний крик:
— Е-ех, мой, як тобов грєну, та й по нитці розлетишси, який же-с тєжкий!
Але, відай, ніколи не гримнув, бо шкодував міха, і поволі його спускав із плечей
на землю. А раз вечором оповідав жінці і дітям таку пригоду:
— Сонце пражить, але не пражить, аж вогнем сипле, а я колінкую з гноєм наверх,
аж шкіра з колін обскакує. Піт із-за кожного волоска просік, та й так ми солоно
в роті, аж гірко. Ледви я добивси на гору. А на горі такий вітрець дунув на
мене, але такий легонький, що аж! А підіть же, як мене за мінуту в попереці
зачєло ножами шпикати — гадав-сми, що минуси!
Від цієї пригоди Іван ходив усе зібганий у поясі, а люди прозвали його
Переломаний.
Але хоч той горб його переломив, то політки давав добрі. Іван бив палі, бив
кілля, виносив на нього тверді кицки трави і обкладав свою частку довкола, аби
осінні і весняні дощі не сполікували гною і не заносили його в яруги. Вік свій
збув на тім горбі.
Чим старівся, тим тяжче було йому, поломаному, сходити з горба.
— Такий песій горб, що стрімголов удолину тручєє! Не раз, як заходяче сонце
застало Івана наверху, то несло його тінь із горбом разом далеко на ниви. По тих
нивах залягла тінь Іванова, як велетня, схиленого в поясі. Іван тоді показував
пальцем на свою тінь і говорив горбові:
— Ото-с ні, небоже, зібгав у дугу! Але доки ні ноги носе, то мус р
Відколи Івана Дідуха запам'ятали в селі газдою, відтоді він мав усе лиш одного
коня і малий візок із дубовим дишлем. Коня запрягав у підруку, сам себе в
борозну; на коня мав ремінну шлею і нашильник, а на себе Іван накладав малу
мотузяну шлею. Нашильника не потребував, бо лівою рукою спирав, може, ліпше, як
нашильником.
То як тягнули снопи з поля або гній у поле, то однако і на коні, і на Івані жили
виступали, однако їм обом під гору посторонки моцувалися, як струнви, і однако з
гори волочилися по землі. Догори ліз кінь як по леду, а Івана як коли би хто
буком по чолі тріснув, така велика жила напухала йому на чолі. Згори кінь
виглядав, як би Іван його повісив на нашильнику за якусь велику провину, а ліва
рука Івана обвивалася сітею синіх жил, як ланцюгом із синьої сталі.
Не раз ранком, іще перед сходом сонця, їхав Іван у поле пільною доріжкою. Шлеї
не мав на собі, лише йшов із правого боку і тримав дишель як би під пахою. І
кінь, і Іван держалися крепко, бо оба відпочали через ніч. То як їм траплялося
сходити з горба, то бігли. Бігли вдолину і лишали за собою сліди коліс, копит і
широчезних п'ят Іванових. Придорожнє зілля і бадилля гойдалося, вихолітувалося
на всі боки за возом і скидало росу на ті сліди. Але часом серед найбільшого
розгону на самій середині гори Іван починав налягати на ногу і спирав коня.
Сідав коло дороги, брав ногу в руки і слинив, аби найти те місце, де бодяк
забився.
— Та цу ногу сапов шкребчи, не ти її слинов промивай, — говорив Іван
іспересердя.
— Діду Іване, а батюгов того борозного, най біжить, коли овес поїдає...
Це хтось так брав на сміх Івана, що видів його патороч зі свого поля. Але Іван
здавна привик до таких сміхованців і спокійно тягнув бодяк дальше. Як не міг
бодяка витягнути, то кулаком його вгонив далі в ногу і, встаючи, казав:
— Не біси, вігниєш та й сам віпадеш, а я не маю чєсу з тобою панькатися...
А ще Івана кликали в селі Переломаним. Мав у поясі хибу, бо все ходив схилений,
як би два залізні краки стягали тулуб до ніг. То його вітер підвіяв.
Як прийшов із войська додому, то не застав ні тата, ані мами, лише хатчину
завалену. А всього маєтку лишив йому тато букату горба щонайвищого і
щонайгіршого над усе сільське поле. На тім горбі копали жінки пісок, і зівав він
ярами та печерами під небеса, як страшний велетень. Ніхто не орав його і не сіяв
і межі ніякої на нім не було. Лиш один Іван узявся свою пайку копати і сіяти.
Оба з конем довозили гною під горб, а сам уже Іван носив його мішком наверх.
Часом на долішні ниви спадав із горба його голосний крик:
— Е-ех, мой, як тобов грєну, та й по нитці розлетишси, який же-с тєжкий!
Але, відай, ніколи не гримнув, бо шкодував міха, і поволі його спускав із плечей
на землю. А раз вечором оповідав жінці і дітям таку пригоду:
— Сонце пражить, але не пражить, аж вогнем сипле, а я колінкую з гноєм наверх,
аж шкіра з колін обскакує. Піт із-за кожного волоска просік, та й так ми солоно
в роті, аж гірко. Ледви я добивси на гору. А на горі такий вітрець дунув на
мене, але такий легонький, що аж! А підіть же, як мене за мінуту в попереці
зачєло ножами шпикати — гадав-сми, що минуси!
Від цієї пригоди Іван ходив усе зібганий у поясі, а люди прозвали його
Переломаний.
Але хоч той горб його переломив, то політки давав добрі. Іван бив палі, бив
кілля, виносив на нього тверді кицки трави і обкладав свою частку довкола, аби
осінні і весняні дощі не сполікували гною і не заносили його в яруги. Вік свій
збув на тім горбі.
Чим старівся, тим тяжче було йому, поломаному, сходити з горба.
— Такий песій горб, що стрімголов удолину тручєє! Не раз, як заходяче сонце
застало Івана наверху, то несло його тінь із горбом разом далеко на ниви. По тих
нивах залягла тінь Іванова, як велетня, схиленого в поясі. Іван тоді показував
пальцем на свою тінь і говорив горбові:
— Ото-с ні, небоже, зібгав у дугу! Але доки ні ноги носе, то мус р
я
С тех пор, как Иван Дидук был помнит в деревне Газда, с тех пор у него был только один
Лошадь и небольшая тележка с дубовым спрей. Лошадь въехала в пистолет, сам в
борозд; На лошади был ремешок и носилки, а Иван наложил маленький
веревка. Носилки не нуждались, потому что его левая рука арендовала, может быть, лучше, чем
Сидение.
Пока, когда скивли были вытащены с поля или гной в поле, однако на лошади и на Иване жили
говорили, однако, они оба вниз по закускам молились как струны, и, однако с
Горы тянулись на землю. Лошадь встала, как лей, и Иван, как будто кто -нибудь
Бук на голове потрескался, такой большой дожил до его головы. Над лошадью
выглядел так
Ивана обернута местом синих вен, как голубая стальная цепь.
Не раз в утре, перед восходом солнца, Иван ехал на поле с точной трассой. Передача
Он этого не сделал, только пошел на правую сторону и держал круг, как будто под инсультом. И
Лошадь, и Иван сохранил Крепко, потому что они отдыхали всю ночь. Так как они случились
Чтобы уйти от горба, затем они бежали. Сбежал из подгонки и оставил следы колес, копыт и
Широкие каблуки Иванов. Придорожные зелья и качающиеся починки, наброшенные
Со всех сторон за тележкой и бросили росу в следы. Но иногда среди величайших
Бег в середине горы Иван начал отдыхать на ноге и направился на лошадь.
Он сел вокруг дороги, взял ногу на руках и соленый, чтобы найти место, где Бодик
Он разбился.
- Да, нога Саповкчи, не вы слюноотделение, - сказал Иван
Это существование.
- дедушка Иван и Батугух этой борозды, он бежит, когда овес ест ...
Это было настолько, что Иван смеялся, что его патолог с его поля. Но Иван
Долгое время такой смех и тихо вытащил тело. Как он не мог
Тело, чтобы встать, затем он исчезла в ноге и, вставая, сказал:
- Не дьявол, ты будешь изгибаться, и тебя убьют, и я не буду с тобой ...
И Ивана были вызваны в деревне Пеломан. Был в поясе ложного, потому что все шло вниз,
Как будто две железные точки были вытянуты в туловище к ногам. Так что его ветер выиграл.
Когда он пришел из дома армии, ни папа, ни мама, только Хатчина.
усеянный. И все поместье оставило его папой горба величайшего и
Сельское поле выше всего. Этот горб копал женский песок, и он обнимался
овраги и пещеры под небесами как ужасный гигант. Никто не вспахал или не посеял
И на нем не было никаких границ. Только один Иван взял свою пайку, чтобы выкопать и сеять.
Оба с лошадью были привезены в гной под горбом, и уже Иван нес с помощью сумки.
Иногда его громкий крик падал с горба на Долли -Нива:
-E-eh, мой, когда вы играете, и в нити вылетают, что то же самое!
Но не, он никогда не гремел, потому что сожалел о Михе, и медленно бросил его с плеч
на землю. И однажды вечером он сказал женщине и детям такому приключению:
- Солнце исчезает, но не исчезает, пока огонь не заливается, и я знал с гной наверху,
До кожи с колен. Пот из -за каждого зрелища прически, и поэтому мы соленые
Во рту, даже горький. Жизнь я забираю гору. И на горе такой ветерок утонул
Я, но настолько жалкий, что это так! И иди, как я, на минуту в пояснице
Это был нож, чтобы шпион-я думал-СМА, что прошлое!
Из этого приключения Иван прошел все поднятые в его поясе, и люди называли его
Выпечен.
Но хотя этот горб сломал его, политики дали добро. Иван бью свай, бит
Килли, выявил на него твердые ямы травы и опустил его долю, чтобы
Осенние и весенние дожди не поцарапали гной и не доставляли его на уровень. Ваш возраст
Решен на этом горбе.
Чем старше, тем сильнее он был, сломался, чтобы выйти из горба.
- Такой горб, который возглавлял Удолин Триера! Не раз как солнечный свет
Иван был пойман, он нес свою тень с горбом вместе далеко на полях. Этими
Поле Иванов лежало как гигант в поясе. Иван тогда показал
Палец на его тень и поговорил с горбатом:
-Ot-no, ов, он попал в дугу! Но пока ноги носа, затем мусс П
С тех пор, как Иван Дидук был помнит в деревне Газда, с тех пор у него был только один
Лошадь и небольшая тележка с дубовым спрей. Лошадь въехала в пистолет, сам в
борозд; На лошади был ремешок и носилки, а Иван наложил маленький
веревка. Носилки не нуждались, потому что его левая рука арендовала, может быть, лучше, чем
Сидение.
Пока, когда скивли были вытащены с поля или гной в поле, однако на лошади и на Иване жили
говорили, однако, они оба вниз по закускам молились как струны, и, однако с
Горы тянулись на землю. Лошадь встала, как лей, и Иван, как будто кто -нибудь
Бук на голове потрескался, такой большой дожил до его головы. Над лошадью
выглядел так
Ивана обернута местом синих вен, как голубая стальная цепь.
Не раз в утре, перед восходом солнца, Иван ехал на поле с точной трассой. Передача
Он этого не сделал, только пошел на правую сторону и держал круг, как будто под инсультом. И
Лошадь, и Иван сохранил Крепко, потому что они отдыхали всю ночь. Так как они случились
Чтобы уйти от горба, затем они бежали. Сбежал из подгонки и оставил следы колес, копыт и
Широкие каблуки Иванов. Придорожные зелья и качающиеся починки, наброшенные
Со всех сторон за тележкой и бросили росу в следы. Но иногда среди величайших
Бег в середине горы Иван начал отдыхать на ноге и направился на лошадь.
Он сел вокруг дороги, взял ногу на руках и соленый, чтобы найти место, где Бодик
Он разбился.
- Да, нога Саповкчи, не вы слюноотделение, - сказал Иван
Это существование.
- дедушка Иван и Батугух этой борозды, он бежит, когда овес ест ...
Это было настолько, что Иван смеялся, что его патолог с его поля. Но Иван
Долгое время такой смех и тихо вытащил тело. Как он не мог
Тело, чтобы встать, затем он исчезла в ноге и, вставая, сказал:
- Не дьявол, ты будешь изгибаться, и тебя убьют, и я не буду с тобой ...
И Ивана были вызваны в деревне Пеломан. Был в поясе ложного, потому что все шло вниз,
Как будто две железные точки были вытянуты в туловище к ногам. Так что его ветер выиграл.
Когда он пришел из дома армии, ни папа, ни мама, только Хатчина.
усеянный. И все поместье оставило его папой горба величайшего и
Сельское поле выше всего. Этот горб копал женский песок, и он обнимался
овраги и пещеры под небесами как ужасный гигант. Никто не вспахал или не посеял
И на нем не было никаких границ. Только один Иван взял свою пайку, чтобы выкопать и сеять.
Оба с лошадью были привезены в гной под горбом, и уже Иван нес с помощью сумки.
Иногда его громкий крик падал с горба на Долли -Нива:
-E-eh, мой, когда вы играете, и в нити вылетают, что то же самое!
Но не, он никогда не гремел, потому что сожалел о Михе, и медленно бросил его с плеч
на землю. И однажды вечером он сказал женщине и детям такому приключению:
- Солнце исчезает, но не исчезает, пока огонь не заливается, и я знал с гной наверху,
До кожи с колен. Пот из -за каждого зрелища прически, и поэтому мы соленые
Во рту, даже горький. Жизнь я забираю гору. И на горе такой ветерок утонул
Я, но настолько жалкий, что это так! И иди, как я, на минуту в пояснице
Это был нож, чтобы шпион-я думал-СМА, что прошлое!
Из этого приключения Иван прошел все поднятые в его поясе, и люди называли его
Выпечен.
Но хотя этот горб сломал его, политики дали добро. Иван бью свай, бит
Килли, выявил на него твердые ямы травы и опустил его долю, чтобы
Осенние и весенние дожди не поцарапали гной и не доставляли его на уровень. Ваш возраст
Решен на этом горбе.
Чем старше, тем сильнее он был, сломался, чтобы выйти из горба.
- Такой горб, который возглавлял Удолин Триера! Не раз как солнечный свет
Иван был пойман, он нес свою тень с горбом вместе далеко на полях. Этими
Поле Иванов лежало как гигант в поясе. Иван тогда показал
Палец на его тень и поговорил с горбатом:
-Ot-no, ов, он попал в дугу! Но пока ноги носа, затем мусс П