Олександр Довженко - Мати
текст песни
15
0 человек. считает текст песни верным
0 человек считают текст песни неверным
Олександр Довженко - Мати - оригинальный текст песни, перевод, видео
- Текст
- Перевод
ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО
МАТИ
Не ради сліз, і розпачу, й скорбот, і не в ознаку гіркого прокляття, вони вже прокляті і так всіма на світі, задля слави нашого роду написано і во ім'я любові про цю високу смерть.
І хоч багато судилося нам незабутніх утрат, хоч легше було б очам читати щось лагідне й миле серед громів, почитаймо про матір Марію Стоян.
Хто серед трупів ворожих біжить по селу, що вже догорає?
Хто це стогне біжучи? Чиє серце стугонить у грудях, мов вистрибнути хоче вперед?
Це Василь з автоматом і бомбами, Марії Стоянихи син.
Хто мертвий висить коло хати під небом?
Оце його мати.
Біжить Василь, увесь мокрий од довгого бою, біжить у великій тривозі. Як же він бився перед рідним селом! Розвідником був, нищив точки, розніс гранатою дзота, що був колись дядьку за хату. Погнали ворога. Пробіг Василь усе село, все те, що звалося колись селом. Дві сотні печищ, спалені сади, череп'я, ями і безліч одубілих ворогів у багнищі й крові.
- Мамо, де ви? Це я, Василь, живий! Івана вбито, мамо, а я живий... Я вбив їх, мамо, коло двох сотень... Де ви?..
Підбіг Василь до двору. Отут був двір під самою горою.
- Мамо, матінко моя, де ви? Рідна моя, чому ж ви не стрічаєте мене? Чом не чую вашого тихого голосу? Де ви, голубко, матінко моя сива?
Спинивсь Василь коло хати, а хати немає. Василь у двір - нема двору. У сад - нема саду. Тільки одна стара груша, а на груші мати.
О тихий жах... О незабутній смутку...
Коли вона була ще жива і хата була ціла край села, зимою в люту хуртовину, опівночі одного разу щось стало стукати у двері.
- Хто тут?
- Тьотушка, пустіте, погібаєм...
- Що ви, голубоньки, які ви, звідки?
- Ми руські, тьотушка. Свої ми. Льотчики! Ми впали.
- Господи, синочки, йдіть мерщій. Я двері зачиню... Чи ж ніхто не бачив? Німців же повно.
Увійшли, обнявшися, до хати два каліки. Упали додолу, заснули вмить та й проспали півтори доби. Думала - померли.
Вже обмивала й ноги їм гарячою водою, і грубу натопила, розігрівала разів зо три їжу - сплять. І плакала вночі і вдень, згадуючи своїх синів Івана й Василя. Хто ж їх нагодує, хто пригріє у лиху годину? Де вони? Може, лежать уже десь у полі, мов скляні, чи висять на шибеницях у німецькій неволі і вороння клює їм очі на морозі. І ніхто й не гляне вже, і не спитає, не заплаче!.. Так багато смерті навкруги. Діти, діти...
Степан Пшеницин і Костя Рябов були обидва з Уралу. Вони належали до тієї породи руського юнацтва, що на довгі століття стане предметом вивчення і глибокого подиву істориків великої трагедії людства. Неголені, обпалені морозами, вітрами і лютими пригодами життя, вони грізно стогнали уві сні і дихали важко. Війна хвилювала їх душі у сні, війна... Вони були прості уральські юнаки, в міру освічені, роботящі комсомольці з хороших робочих родин. На війну їм іти не хотілось, але вони не плакали й не ховались від неї по доброму руському звичаю. Вони пішли на фронт добровольцями, щоб скоріше добратись до ворога і знищити його. Льотчиками вони зробилися швидко і так само просто й легко, як змогли б зробитися підводниками чи снайперами. Природа наділила їх усім у добру міру. І самі вони були добрі.
- Спочатку, матушка, ми довго гатили фріців важкими бомбами, а потім призначили нас на культурно-просвітну роботу. Не хотілось нам, правда, ну треба,- приказ.
- А що ж воно за робота така? - питала Стояниха, коли одного вечора вони довго отак розмовляли тихенько у темній хатині.
- Ми розкидали над Україною листівки,- сказав Пшеницин.- Щоб знали люди правду про війну.
- Так оце ви?.. Ой велике діло робите, голубоньки мої,-зітхнула Стояниха.- Куди там бомби, хай їм хрін. Велике діло добра вість в неволі. Та така ж темрява кругом, та так позабивано голови людям лукавою фашистською брехнею, що й жити шкода. Неначе все скінчилося на світі, подумайте...
І тут уперше, слухаючи прості материнські слова на поневоленій землі, відчу
МАТИ
Не ради сліз, і розпачу, й скорбот, і не в ознаку гіркого прокляття, вони вже прокляті і так всіма на світі, задля слави нашого роду написано і во ім'я любові про цю високу смерть.
І хоч багато судилося нам незабутніх утрат, хоч легше було б очам читати щось лагідне й миле серед громів, почитаймо про матір Марію Стоян.
Хто серед трупів ворожих біжить по селу, що вже догорає?
Хто це стогне біжучи? Чиє серце стугонить у грудях, мов вистрибнути хоче вперед?
Це Василь з автоматом і бомбами, Марії Стоянихи син.
Хто мертвий висить коло хати під небом?
Оце його мати.
Біжить Василь, увесь мокрий од довгого бою, біжить у великій тривозі. Як же він бився перед рідним селом! Розвідником був, нищив точки, розніс гранатою дзота, що був колись дядьку за хату. Погнали ворога. Пробіг Василь усе село, все те, що звалося колись селом. Дві сотні печищ, спалені сади, череп'я, ями і безліч одубілих ворогів у багнищі й крові.
- Мамо, де ви? Це я, Василь, живий! Івана вбито, мамо, а я живий... Я вбив їх, мамо, коло двох сотень... Де ви?..
Підбіг Василь до двору. Отут був двір під самою горою.
- Мамо, матінко моя, де ви? Рідна моя, чому ж ви не стрічаєте мене? Чом не чую вашого тихого голосу? Де ви, голубко, матінко моя сива?
Спинивсь Василь коло хати, а хати немає. Василь у двір - нема двору. У сад - нема саду. Тільки одна стара груша, а на груші мати.
О тихий жах... О незабутній смутку...
Коли вона була ще жива і хата була ціла край села, зимою в люту хуртовину, опівночі одного разу щось стало стукати у двері.
- Хто тут?
- Тьотушка, пустіте, погібаєм...
- Що ви, голубоньки, які ви, звідки?
- Ми руські, тьотушка. Свої ми. Льотчики! Ми впали.
- Господи, синочки, йдіть мерщій. Я двері зачиню... Чи ж ніхто не бачив? Німців же повно.
Увійшли, обнявшися, до хати два каліки. Упали додолу, заснули вмить та й проспали півтори доби. Думала - померли.
Вже обмивала й ноги їм гарячою водою, і грубу натопила, розігрівала разів зо три їжу - сплять. І плакала вночі і вдень, згадуючи своїх синів Івана й Василя. Хто ж їх нагодує, хто пригріє у лиху годину? Де вони? Може, лежать уже десь у полі, мов скляні, чи висять на шибеницях у німецькій неволі і вороння клює їм очі на морозі. І ніхто й не гляне вже, і не спитає, не заплаче!.. Так багато смерті навкруги. Діти, діти...
Степан Пшеницин і Костя Рябов були обидва з Уралу. Вони належали до тієї породи руського юнацтва, що на довгі століття стане предметом вивчення і глибокого подиву істориків великої трагедії людства. Неголені, обпалені морозами, вітрами і лютими пригодами життя, вони грізно стогнали уві сні і дихали важко. Війна хвилювала їх душі у сні, війна... Вони були прості уральські юнаки, в міру освічені, роботящі комсомольці з хороших робочих родин. На війну їм іти не хотілось, але вони не плакали й не ховались від неї по доброму руському звичаю. Вони пішли на фронт добровольцями, щоб скоріше добратись до ворога і знищити його. Льотчиками вони зробилися швидко і так само просто й легко, як змогли б зробитися підводниками чи снайперами. Природа наділила їх усім у добру міру. І самі вони були добрі.
- Спочатку, матушка, ми довго гатили фріців важкими бомбами, а потім призначили нас на культурно-просвітну роботу. Не хотілось нам, правда, ну треба,- приказ.
- А що ж воно за робота така? - питала Стояниха, коли одного вечора вони довго отак розмовляли тихенько у темній хатині.
- Ми розкидали над Україною листівки,- сказав Пшеницин.- Щоб знали люди правду про війну.
- Так оце ви?.. Ой велике діло робите, голубоньки мої,-зітхнула Стояниха.- Куди там бомби, хай їм хрін. Велике діло добра вість в неволі. Та така ж темрява кругом, та так позабивано голови людям лукавою фашистською брехнею, що й жити шкода. Неначе все скінчилося на світі, подумайте...
І тут уперше, слухаючи прості материнські слова на поневоленій землі, відчу
Александр Довжэнко
ИМЕТЬ
Это не слезы, отчаяние, печаль, а не в знаке горького проклятия, они уже прокляты и, так что в мире, ради славы нашего вида написаны во имя Любовь к этой высокой смерти.
И хотя многим было суждено быть незабываемыми потерями, хотя нашим глазам было бы легче прочитать что -то нежное и сладкое среди грома, давайте прочитаем о матери Мэри Стоян.
Кто из трупов врага бежит по деревне, которая уже ломается?
Кто стонет работает? Чье сердце в груди, как будто он хочет прыгнуть вперед?
Это базилик с машиной и бомбами, сын Марии Стояни.
Кто висит мертвых вокруг дома под небом?
Это его мать.
Васили бегает, все мокрые от длинной битвы, бежит в большой тревоге. Как он сражался перед своей родной деревней! Скаут был, он уничтожил точки, рассеял гранату Дзот, которая когда -то была дядей для дома. Они поехали в врага. Васили управляла всей деревней, все, что называлось деревней. Два сотни, сгоревшие сады, черепа, ямы и много скучных врагов в болоте и крови.
- Мама, ты где? Это я, Васили, жив! Иван был убит, мама, а я жив ... Я убил их, мама, круг из двести ... где ты? ..
Васили подбежал ко двору. Под горой был двор.
- Мама, моя мама, где ты? Моя дорогая, почему ты меня не доставил? Почему я не слышу твой тихий голос? Где ты, Голубко, моя мама моя серая?
Васили остановился вокруг дома, и нет дома. Базилик во дворе не двор. В саду нет сада. Только одна старая груша, и на груше.
О тихом ужасе ... о незабываемое грусть ...
Когда она была еще жива, и дом был целым краем деревни, зимой в яростной метель, в полночь что -то начало стучать в дверь.
- Кто здесь?
- Тетя, отпусти, потушь ...
- Что вы, голуби, откуда вы, где?
- Мы русские, тетя. Мы наши собственные. Пилоты! Мы упали.
- Господь, сыновья, иди мертвых. Я закрою дверь ... разве никто не видел? Немцы полны.
Они вошли, обнялись, два калека в дом. Они упали, сразу заснули и упали на полтора дня. Я подумал - они умерли.
Уже вымыла ноги горячей водой, и она утопила грубые, согрев три блюда - спя. И она плакала ночью и днем, вспоминая своих сыновей Ивана и Базилика. Кто их кормит, кто нагревается за час? Где они? Может быть, они уже находятся в поле, например, стекло или висят на виселице в немецком плену и вороне, клеветы на холод. И никто не смотрит и не спрашивает, не будет плакать! .. так много смерти вокруг. Дети, дети ...
Степэн пшеницин и Костя Рьябова были из урала. Они принадлежали к породе русской молодежи, что на протяжении многих веков будет предметом обучения и глубоким сюрпризом историков великой трагедии человечества. Колошечные, сгоревшие с морозом, ветрами и жестокими приключениями жизни, они встряхивают во сне и тяжело дышат. Война беспокоила свои души во сне, войне ... они были простыми уральскими молодыми людьми, так как они были образованы, работая Комсомол из хороших рабочих семей. Они не хотели идти на войну, но они не плакали и не прячались от нее в хорошем русском обычаи. Они пошли на фронт -волонтеры, чтобы добраться до врага и уничтожить его раньше. Они сделали пилотов быстро и простыми и легкими, как они смогут сделать подводные лодки или снайперов. Природа наделила их всем хорошим. И они были хорошими.
- Во -первых, мать, мы долго уволили фрита с тяжелыми бомбами, а затем назначили нас культурной и образовательной работе. Мы не хотели, правда, ну,- порядок.
- А что это за работу? - спросил камни, когда однажды вечером они долго говорили в темной хижине.
- Мы разбросали открытки по Украине,- сказал пшеница.- Чтобы узнать правду о войне.
- Так ты? Отличная работа хороших новостей в плену. Но та же самая тьма - это круг, и поэтому забытые головы людей - злая фашистская ложь, что это жаль. Как будто все кончено в мире, подумайте ...
И здесь впервые слушать простые материнские слова на порабощенной земле, я чувствую
ИМЕТЬ
Это не слезы, отчаяние, печаль, а не в знаке горького проклятия, они уже прокляты и, так что в мире, ради славы нашего вида написаны во имя Любовь к этой высокой смерти.
И хотя многим было суждено быть незабываемыми потерями, хотя нашим глазам было бы легче прочитать что -то нежное и сладкое среди грома, давайте прочитаем о матери Мэри Стоян.
Кто из трупов врага бежит по деревне, которая уже ломается?
Кто стонет работает? Чье сердце в груди, как будто он хочет прыгнуть вперед?
Это базилик с машиной и бомбами, сын Марии Стояни.
Кто висит мертвых вокруг дома под небом?
Это его мать.
Васили бегает, все мокрые от длинной битвы, бежит в большой тревоге. Как он сражался перед своей родной деревней! Скаут был, он уничтожил точки, рассеял гранату Дзот, которая когда -то была дядей для дома. Они поехали в врага. Васили управляла всей деревней, все, что называлось деревней. Два сотни, сгоревшие сады, черепа, ямы и много скучных врагов в болоте и крови.
- Мама, ты где? Это я, Васили, жив! Иван был убит, мама, а я жив ... Я убил их, мама, круг из двести ... где ты? ..
Васили подбежал ко двору. Под горой был двор.
- Мама, моя мама, где ты? Моя дорогая, почему ты меня не доставил? Почему я не слышу твой тихий голос? Где ты, Голубко, моя мама моя серая?
Васили остановился вокруг дома, и нет дома. Базилик во дворе не двор. В саду нет сада. Только одна старая груша, и на груше.
О тихом ужасе ... о незабываемое грусть ...
Когда она была еще жива, и дом был целым краем деревни, зимой в яростной метель, в полночь что -то начало стучать в дверь.
- Кто здесь?
- Тетя, отпусти, потушь ...
- Что вы, голуби, откуда вы, где?
- Мы русские, тетя. Мы наши собственные. Пилоты! Мы упали.
- Господь, сыновья, иди мертвых. Я закрою дверь ... разве никто не видел? Немцы полны.
Они вошли, обнялись, два калека в дом. Они упали, сразу заснули и упали на полтора дня. Я подумал - они умерли.
Уже вымыла ноги горячей водой, и она утопила грубые, согрев три блюда - спя. И она плакала ночью и днем, вспоминая своих сыновей Ивана и Базилика. Кто их кормит, кто нагревается за час? Где они? Может быть, они уже находятся в поле, например, стекло или висят на виселице в немецком плену и вороне, клеветы на холод. И никто не смотрит и не спрашивает, не будет плакать! .. так много смерти вокруг. Дети, дети ...
Степэн пшеницин и Костя Рьябова были из урала. Они принадлежали к породе русской молодежи, что на протяжении многих веков будет предметом обучения и глубоким сюрпризом историков великой трагедии человечества. Колошечные, сгоревшие с морозом, ветрами и жестокими приключениями жизни, они встряхивают во сне и тяжело дышат. Война беспокоила свои души во сне, войне ... они были простыми уральскими молодыми людьми, так как они были образованы, работая Комсомол из хороших рабочих семей. Они не хотели идти на войну, но они не плакали и не прячались от нее в хорошем русском обычаи. Они пошли на фронт -волонтеры, чтобы добраться до врага и уничтожить его раньше. Они сделали пилотов быстро и простыми и легкими, как они смогут сделать подводные лодки или снайперов. Природа наделила их всем хорошим. И они были хорошими.
- Во -первых, мать, мы долго уволили фрита с тяжелыми бомбами, а затем назначили нас культурной и образовательной работе. Мы не хотели, правда, ну,- порядок.
- А что это за работу? - спросил камни, когда однажды вечером они долго говорили в темной хижине.
- Мы разбросали открытки по Украине,- сказал пшеница.- Чтобы узнать правду о войне.
- Так ты? Отличная работа хороших новостей в плену. Но та же самая тьма - это круг, и поэтому забытые головы людей - злая фашистская ложь, что это жаль. Как будто все кончено в мире, подумайте ...
И здесь впервые слушать простые материнские слова на порабощенной земле, я чувствую