Сергій Жадан - Вірші
текст песни
11
0 человек. считает текст песни верным
0 человек считают текст песни неверным
Сергій Жадан - Вірші - оригинальный текст песни, перевод, видео
- Текст
- Перевод
***
Можливо, я просто не вмію передати все це словами.
Навіть не знаю, що це – образа чи радість.
Я б хотів, озираючись, бачити ніч зі спалахами та дивами.
Але див не буває, тому я просто не озираюсь.
Просто потрібно бути терплячими і міцними.
Все закінчилося. Ми лишилися в більшості.
Просто цей світ не може в собі вмістити
такої кількості болю й такої кількості ніжності.
Виснажені надвечір’я, розламані ранки,
приголосні твого шепоту, настояні на алкоголі.
Умілий лікар вилікує будь-які рани.
Час, який у нас є, зцілить будь-які болі.
Скільки б могло по всьому лишитись повітря нічного,
скільки тепла в траві й голосів на березі.
Але чорта з два – я не виніс з собою нічого:
все залишилося там, в безкінечному вересні.
Збираю розкидані речі, вертаю позичені суми.
З ким хотів – погодився, з ким устиг – попрощався.
Порожні легені, як порожні трюми –
стільки місця для радості, стільки місця для щастя.
***
Давай, скажи їй щось, зупини
Немає жодної ночі, немає війни
Серед цієї темряви та висоти
Є лише її вперте бажання піти
Хто іще, скажи, заспокоїть і зупинить, якщо не ти?
Просто спини її, не відпускай її
Хай далі говорить усі дурниці свої
Хай далі змішує кров свою зі слізьми
Потім колись вона піде
Але хай залишиться до зими
Подивись, які тепер довгі ночі, які тягучі дими
Навіть якщо світло зранку буде сліпуче та голубе
Вона все одно послухає лише тебе!
Навіть якщо її святі будуть суворі та злі
Хай це станеться потім чи не станеться взагалі
Але не відпускай її доки сонце проступає в імлі
Навіть якщо завершиться осінь і почнеться зима
Вона все одно найбільше боїться лишатись сама
Навіть якщо її святі будуть добрими у своїй журбі
Вона все одно може поскаржитись лише тобі
Можливо тому, що найсамотніше почувається саме в юрбі
Скажи їй щось, чого ніколи не говорив
Щось про людей і птахів, про тварин і риб
Щось про вічність вугілля і невагомість зерна
Про те, що життя має тривати навіть тоді, коли триває війна
Хто тобі, зрештою, ще повірить, якщо не вона?
***
Я так і не зрозумів кількох речей –
легкого зламу її плечей,
твердого металу її образ,
того, чого не було без нас,
того, що ламало наші хребти,
того, що варто було зберегти.
Я так нічого і не знайшов.
Ще одна спроба, ще один шов.
Ще один сплеск на нічній ріці.
Що можна згадати наприкінці?
Протяг у венах, сніг в очах.
Навчись розбиратись у простих речах.
Я хотів давати всьому імена.
Оскільки мова завжди одна.
І ім’я для всього завжди одне.
Саме воно й хвилювало мене.
Стільки речей – складних і простих.
Я все назвав. Я нічого не встиг.
Я не встиг їй сказати, що береги
не мають значення і ваги,
не мають наслідків і причин,
що всі ми лишаємося ні з чим,
що її сліди на нічному снігу –
єдине, що має якусь вагу.
Я не став говорити, що кожен із нас
тримається власних імен і назв,
аби не лишатись на самоті.
Так багато всього в житті –
впертість твоя і присутність твоя.
Мені просто подобається її ім’я.
Не розуміючи літер і слів,
чорних хвиль, вологих полів,
болючих ключиць і повільних вен.
Важливим є кожне з імен,
кожна із вивітрених ночей,
кожна з речей, кожна з речей.
***
Десь на початку осені з’являються тиша й міць,
Так, немов небеса зачиняють свої майстерні.
За кілька днів усе зрушиться з усталених місць,
Оскільки все розламується й міняється в серпні.
Стебла, сховані між сторінок,
Фарба небес – суха, осіння.
Серпневі яблука схожі на вагітних жінок:
За ніжністю шкіри чується твердість насіння.
Павутина тонкими волокнами залітає у сни,
Тумани стоять на воді, ніби пороми.
Вагітні жінки схожі на яблука восени:
Не знати, чого в них більше – стиглості чи утоми.
Не знати, чого більше в просторі – прозорості чи пітьми,
І хто читає це небо, мов заборонену книгу
Між повітрям осені й повітрям зими,
Між голосами дощу й голосами снігу,
Між тим, що повинно статись, і тим, що сталося вже,
Між дотиками прокидань і рівним вогнем застуди,
Між тим, що тебе вбиває, і тим, що береже,
Між тим, чого не було, і тим, чого не буде.
Можливо, я просто не вмію передати все це словами.
Навіть не знаю, що це – образа чи радість.
Я б хотів, озираючись, бачити ніч зі спалахами та дивами.
Але див не буває, тому я просто не озираюсь.
Просто потрібно бути терплячими і міцними.
Все закінчилося. Ми лишилися в більшості.
Просто цей світ не може в собі вмістити
такої кількості болю й такої кількості ніжності.
Виснажені надвечір’я, розламані ранки,
приголосні твого шепоту, настояні на алкоголі.
Умілий лікар вилікує будь-які рани.
Час, який у нас є, зцілить будь-які болі.
Скільки б могло по всьому лишитись повітря нічного,
скільки тепла в траві й голосів на березі.
Але чорта з два – я не виніс з собою нічого:
все залишилося там, в безкінечному вересні.
Збираю розкидані речі, вертаю позичені суми.
З ким хотів – погодився, з ким устиг – попрощався.
Порожні легені, як порожні трюми –
стільки місця для радості, стільки місця для щастя.
***
Давай, скажи їй щось, зупини
Немає жодної ночі, немає війни
Серед цієї темряви та висоти
Є лише її вперте бажання піти
Хто іще, скажи, заспокоїть і зупинить, якщо не ти?
Просто спини її, не відпускай її
Хай далі говорить усі дурниці свої
Хай далі змішує кров свою зі слізьми
Потім колись вона піде
Але хай залишиться до зими
Подивись, які тепер довгі ночі, які тягучі дими
Навіть якщо світло зранку буде сліпуче та голубе
Вона все одно послухає лише тебе!
Навіть якщо її святі будуть суворі та злі
Хай це станеться потім чи не станеться взагалі
Але не відпускай її доки сонце проступає в імлі
Навіть якщо завершиться осінь і почнеться зима
Вона все одно найбільше боїться лишатись сама
Навіть якщо її святі будуть добрими у своїй журбі
Вона все одно може поскаржитись лише тобі
Можливо тому, що найсамотніше почувається саме в юрбі
Скажи їй щось, чого ніколи не говорив
Щось про людей і птахів, про тварин і риб
Щось про вічність вугілля і невагомість зерна
Про те, що життя має тривати навіть тоді, коли триває війна
Хто тобі, зрештою, ще повірить, якщо не вона?
***
Я так і не зрозумів кількох речей –
легкого зламу її плечей,
твердого металу її образ,
того, чого не було без нас,
того, що ламало наші хребти,
того, що варто було зберегти.
Я так нічого і не знайшов.
Ще одна спроба, ще один шов.
Ще один сплеск на нічній ріці.
Що можна згадати наприкінці?
Протяг у венах, сніг в очах.
Навчись розбиратись у простих речах.
Я хотів давати всьому імена.
Оскільки мова завжди одна.
І ім’я для всього завжди одне.
Саме воно й хвилювало мене.
Стільки речей – складних і простих.
Я все назвав. Я нічого не встиг.
Я не встиг їй сказати, що береги
не мають значення і ваги,
не мають наслідків і причин,
що всі ми лишаємося ні з чим,
що її сліди на нічному снігу –
єдине, що має якусь вагу.
Я не став говорити, що кожен із нас
тримається власних імен і назв,
аби не лишатись на самоті.
Так багато всього в житті –
впертість твоя і присутність твоя.
Мені просто подобається її ім’я.
Не розуміючи літер і слів,
чорних хвиль, вологих полів,
болючих ключиць і повільних вен.
Важливим є кожне з імен,
кожна із вивітрених ночей,
кожна з речей, кожна з речей.
***
Десь на початку осені з’являються тиша й міць,
Так, немов небеса зачиняють свої майстерні.
За кілька днів усе зрушиться з усталених місць,
Оскільки все розламується й міняється в серпні.
Стебла, сховані між сторінок,
Фарба небес – суха, осіння.
Серпневі яблука схожі на вагітних жінок:
За ніжністю шкіри чується твердість насіння.
Павутина тонкими волокнами залітає у сни,
Тумани стоять на воді, ніби пороми.
Вагітні жінки схожі на яблука восени:
Не знати, чого в них більше – стиглості чи утоми.
Не знати, чого більше в просторі – прозорості чи пітьми,
І хто читає це небо, мов заборонену книгу
Між повітрям осені й повітрям зими,
Між голосами дощу й голосами снігу,
Між тим, що повинно статись, і тим, що сталося вже,
Між дотиками прокидань і рівним вогнем застуди,
Між тим, що тебе вбиває, і тим, що береже,
Між тим, чого не було, і тим, чого не буде.
***
Может быть, я просто не умею передать все это словами.
Даже не знаю, что это – обида или радость.
Я бы, оглядываясь, хотел видеть ночь со вспышками и чудесами.
Но чудес не бывает, поэтому я просто не оглядываюсь.
Просто нужно быть терпеливыми и крепкими.
Все кончилось. Мы остались в большинстве.
Просто этот мир не может в себе вместить
такого количества боли и такого количества нежности.
Истощенные под вечер, разломанные ранки,
согласны твоего шепота, настоянные на алкоголе.
Умелый врач вылечит любые раны.
Время, которое у нас есть, исцелит любые боли.
Сколько бы мог по всему остаться воздух ночного,
сколько тепла в траве и голосов на берегу.
Но черта два – я не вынес с собой ничего:
все осталось там, в бесконечном сентябре.
Собираю разбросанные вещи, возвращаю ссуженные суммы.
С кем хотел – согласился, с кем успел – попрощался.
Пустые легкие, как пустые трюмы –
столько места для радости, столько места для счастья.
***
Давай, скажи ей что-нибудь, останови
Нет ни одной ночи, нет войны
Среди этой тьмы и высоты
Есть только ее упрямое желание уйти
Кто еще, скажи, успокоит и остановит, если ты не?
Просто спины ее, не отпускай ее
Пусть дальше говорит все глупости свои
Пусть дальше смешивает кровь свою со слезами
Потом когда-нибудь она уйдет
Но пусть останется до зимы
Посмотри, какие теперь долгие ночи, какие тягучие дымы
Даже если свет утром будет ослепительный и голубой
Она все равно послушает только тебя!
Даже если ее святые будут суровые и злые
Пусть это произойдет потом или не произойдет вообще
Но не отпускай ее пока солнце проступает во мгле
Даже если завершится осень и начнется зима
Она все равно больше всего боится оставаться сама
Даже если ее святые будут хорошими в своей печали
Она все равно может пожаловаться только тебе
Возможно потому, что одиноко чувствует себя именно в толпе
Скажи ей что-нибудь, чего никогда не говорил
Что-то о людях и птицах, о животных и рыбах
Что-то о вечности угля и невесомости зерна
О том, что жизнь должна продолжаться даже тогда, когда идет война
Кто тебе еще поверит, если не она?
***
Я так и не понял несколько вещей –
легкого излома ее плеч,
твердого металла ее образ,
того, чего не было без нас,
того, что ломало наши хребты,
того, что стоило сберечь.
Я ничего так и не нашел.
Еще одна попытка, еще один шов.
Еще один всплеск на ночной реке.
Что можно упомянуть в конце?
Протяжение в венах, снег в глазах.
Научись разбираться в простых вещах.
Я хотел давать всем имена.
Поскольку язык всегда один.
И имя для всего всегда одно.
Именно это и волновало меня.
Столько вещей – сложных и простых.
Я назвал все. Я ничего не успел.
Я не успел ей сказать, что берега
не имеют значения и веса,
не имеют последствий и причин,
что все мы остаемся ни с чем,
что ее следы на ночном снегу –
единственное, что имеет какой-то вес.
Я не стал говорить, что каждый из нас
держится собственных имен и названий,
чтобы не оставаться в одиночестве.
Так много всего в жизни –
упрямство твое и присутствие твое.
Мне просто нравится ее имя.
Не понимая букв и слов,
черных волн, влажных полей,
болезненных ключиц и медленных вен.
Важно каждое из имен,
каждая из выветренных ночей,
каждая из вещей, каждая из вещей.
***
Где-то в начале осени появляются тишина и мощь,
Да, словно небеса закрывают свои мастерские.
Через несколько дней все сдвинется с установившихся мест,
Поскольку все ломается и меняется в августе.
Стебли, скрытые между страницами,
Краска небес – сухая, осенняя.
Августовские яблоки похожи на беременных женщин:
За нежностью кожи слышится жесткость семян.
Паутина тонкими волокнами залетает во сны,
Туманы стоят на воде, как паромы.
Беременные женщины похожи на яблоки осенью:
Не знать, чего у них больше – спелости или усталости.
Не знать, чего больше в пространстве – прозрачности или тьмы,
И кто читает это небо, как запрещенную книгу
Между воздухом осени и воздухом зимы,
Между голосами дождя и голосами снега,
Между тем, что должно произойти, и тем, что произошло уже,
Между прикосновениями пробуждений и ровным огнем простуды,
Между тем, что тебя убивает и берегущим,
Между тем чего не было, и тем, чего не будет.
Может быть, я просто не умею передать все это словами.
Даже не знаю, что это – обида или радость.
Я бы, оглядываясь, хотел видеть ночь со вспышками и чудесами.
Но чудес не бывает, поэтому я просто не оглядываюсь.
Просто нужно быть терпеливыми и крепкими.
Все кончилось. Мы остались в большинстве.
Просто этот мир не может в себе вместить
такого количества боли и такого количества нежности.
Истощенные под вечер, разломанные ранки,
согласны твоего шепота, настоянные на алкоголе.
Умелый врач вылечит любые раны.
Время, которое у нас есть, исцелит любые боли.
Сколько бы мог по всему остаться воздух ночного,
сколько тепла в траве и голосов на берегу.
Но черта два – я не вынес с собой ничего:
все осталось там, в бесконечном сентябре.
Собираю разбросанные вещи, возвращаю ссуженные суммы.
С кем хотел – согласился, с кем успел – попрощался.
Пустые легкие, как пустые трюмы –
столько места для радости, столько места для счастья.
***
Давай, скажи ей что-нибудь, останови
Нет ни одной ночи, нет войны
Среди этой тьмы и высоты
Есть только ее упрямое желание уйти
Кто еще, скажи, успокоит и остановит, если ты не?
Просто спины ее, не отпускай ее
Пусть дальше говорит все глупости свои
Пусть дальше смешивает кровь свою со слезами
Потом когда-нибудь она уйдет
Но пусть останется до зимы
Посмотри, какие теперь долгие ночи, какие тягучие дымы
Даже если свет утром будет ослепительный и голубой
Она все равно послушает только тебя!
Даже если ее святые будут суровые и злые
Пусть это произойдет потом или не произойдет вообще
Но не отпускай ее пока солнце проступает во мгле
Даже если завершится осень и начнется зима
Она все равно больше всего боится оставаться сама
Даже если ее святые будут хорошими в своей печали
Она все равно может пожаловаться только тебе
Возможно потому, что одиноко чувствует себя именно в толпе
Скажи ей что-нибудь, чего никогда не говорил
Что-то о людях и птицах, о животных и рыбах
Что-то о вечности угля и невесомости зерна
О том, что жизнь должна продолжаться даже тогда, когда идет война
Кто тебе еще поверит, если не она?
***
Я так и не понял несколько вещей –
легкого излома ее плеч,
твердого металла ее образ,
того, чего не было без нас,
того, что ломало наши хребты,
того, что стоило сберечь.
Я ничего так и не нашел.
Еще одна попытка, еще один шов.
Еще один всплеск на ночной реке.
Что можно упомянуть в конце?
Протяжение в венах, снег в глазах.
Научись разбираться в простых вещах.
Я хотел давать всем имена.
Поскольку язык всегда один.
И имя для всего всегда одно.
Именно это и волновало меня.
Столько вещей – сложных и простых.
Я назвал все. Я ничего не успел.
Я не успел ей сказать, что берега
не имеют значения и веса,
не имеют последствий и причин,
что все мы остаемся ни с чем,
что ее следы на ночном снегу –
единственное, что имеет какой-то вес.
Я не стал говорить, что каждый из нас
держится собственных имен и названий,
чтобы не оставаться в одиночестве.
Так много всего в жизни –
упрямство твое и присутствие твое.
Мне просто нравится ее имя.
Не понимая букв и слов,
черных волн, влажных полей,
болезненных ключиц и медленных вен.
Важно каждое из имен,
каждая из выветренных ночей,
каждая из вещей, каждая из вещей.
***
Где-то в начале осени появляются тишина и мощь,
Да, словно небеса закрывают свои мастерские.
Через несколько дней все сдвинется с установившихся мест,
Поскольку все ломается и меняется в августе.
Стебли, скрытые между страницами,
Краска небес – сухая, осенняя.
Августовские яблоки похожи на беременных женщин:
За нежностью кожи слышится жесткость семян.
Паутина тонкими волокнами залетает во сны,
Туманы стоят на воде, как паромы.
Беременные женщины похожи на яблоки осенью:
Не знать, чего у них больше – спелости или усталости.
Не знать, чего больше в пространстве – прозрачности или тьмы,
И кто читает это небо, как запрещенную книгу
Между воздухом осени и воздухом зимы,
Между голосами дождя и голосами снега,
Между тем, что должно произойти, и тем, что произошло уже,
Между прикосновениями пробуждений и ровным огнем простуды,
Между тем, что тебя убивает и берегущим,
Между тем чего не было, и тем, чего не будет.
Другие песни исполнителя: